Алла Дубровська. Велика Берта

Также в рубрике Проза:

1. Marzahn Internment Camp for Roma (Gypsies) in the Third Reich
"Табір для інтернованих циган у Марцані . Третій рейх. (Меморіальний музей Голокосту США)
Алла Дубровська. Велика Берта

 
Крізь щільно зачинені фіранки пробилася смужка світла. Отже, вже є сьома ранку. Місто гомонить за вікном, але в кімнаті фрау Фолькнер тишу порушує лише цокання годинника на тумбочці біля ліжка. Колись вона любила цей ранковий час. «Моя Берта — пташка рання», — казав Отто. Вона й справді прокидалася вдосвіта, та й сам Отто не залежувався в ліжку. Ось він стоїть, ще й на світ не зазоріло, з білою піною на щоках і, дивлячись у кругле люстерко на стіні, впевнено веде бритвою зверху вниз. Вафельний рушник через плече. Помазок потонув у мильному тазику, який Берта тримає напоготові. Отто широкий та нижчий за неї. Біла сорочка заправлена у галіфе. У неї в будинку все було білим та сяючим. Така вона була чепуруха. Навіть прусський орел на гострій касці сяяв, надраєний зубним порошком. Берта забула, коли каска з’явилася в хаті, не інакше як Отто притяг звідкілясь. А може, то була його власна каска? Ну так, у нього ще була якась медаль. «Підстрижи-но трохи вуса, Отто, бо вони намокають, коли ти п’єш пиво з кухля». Отто сміється, показуючи прокурені зуби. «Зараз би кави з бутербродом, га?»

Берта й сама не проти попити кави, але доведеться чекати дев’ятої ранку, коли в її кімнату влетить фройляйн Баум у білому халатику та допоможе натягнути панчохи. Берта насилу висовує ногу з-під ковдри. Так і є — розпухла. «На таких ногах далеко не втечеш», — зітхає вона. Можна було б ще поспати, але спогади розганяють сон.

Вранці вони мали багато справ. Молочник привозив бідони з молоком ще до світанку, потім приїжджав пекар зі свіжим хлібом та булочками. Крамницю Отто відкривав рівно о сьомій ранку, коли люди роз’їжджалися на роботу. У Марцані роботи не було, зате було дешеве житло. До Берліна добиралися хто як, найчастіше автобусом. Берта вставала за прилавок у накрохмаленому фартуху, з напудреним носиком та підведеними бровами. Красунею вона ніколи не була. «Вимахала з версту, — її тато завжди буркотів, коли йому доводилося піднімати для неї сідло на велосипеді, — скоро тобі будуть малі навіть мої черевики». Ніде правди діти — ноги в неї довгі, ступні великі, та й сама вона висока, з великими грудьми та широким тазом. Кощавою її ніхто не міг назвати, навіть у голодні повоєнні роки, а коли вони одружилися з Отто й налагодили торгівлю, то й зовсім роздобріла. Не випадково він прозвав її «Велика Берта». Якось він знайшов у журналі фотографію величезної гармати, з якої німці палили по французах. «Бачиш, її звали як тебе!» Цю ж фотографію він показав друзям у кабачку. «Дивіться, у «Великої Берти» дуло таке ж товсте, як мій прутень!» Хто це сказав? Вже не згадати. Ото сміху було. Посміятися вони любили, попити пивка, постукати кухлями, поїсти сосисок із капустою. А як любили послухати акордеон. По суботах грав Ганс Лінц. У Берти раптом потекли сльози. Звідки вони лише беруться? В молодості з неї було не вичавити ані сльозинки, а тут згадала ім’я акордеоніста і заплакала. Вона закрутилася в жалібно рипнувшому ліжку. Увімкнула лампу на тумбочці. Ще тільки двадцять хвилин на восьму. Вимкнула. Втупилась у темряву, натягнувши ковдру до підборіддя.

Кажуть, Марцан завжди був смердючою дірою, а вона любила це село.

Адже важливо, де ти народився-одружився, де померли всі твої. Там усе було.

Це зараз у Марцані набудували багатоповерхівок, запустили трамваї з автобусами. Берлін розрісся, прихопивши і село, і прилеглі до нього луки. Вони називають це місце «спальний район». Берта висякнулася в паперову серветку. Прислухалася. Гомін міста заспокоїв її, знов переніс у минуле, у дитинство, коли, прокидаючись, вона рахувала удари дзвону місцевої церкви: один, два… сім. Чи це дзвонив дзвін монастиря в Адлерсхофі? Найпривітнішою там була сестра Беатріс. Перед Бертою постало усміхнене обличчя монашки з м’якими пухкими щоками, такі ж м’які та пухкі були її руки. Якось вона відвела Берту на монастирський цвинтар, де були поховані сестри на ім’я Марія: двадцять п’ять маленьких надгробків над кожною могилою. На одному сидів горобець, а може, якась інша пташка. Пурх — і полетіла! І навіщо ця пташка залишилася в її пам’яті? Перед смертю Отто до них у крамницю влетів голуб. Може, тепер настала її черга? Берта повернулася на інший бік, знову ввімкнула лампу. Щось у Адлерсхофі було ще. Ну так! Аеродром. Це там вона побачила аероплан. Теж пташка, тільки велика й на вигляд ненадійна. Політати? Ні. Красно дякую. Вона не згадувала його роками, а тут, будь ласка, з’явився в зеленому кітелі з накладними кишенями. Віллі Якийсь там. Лейтенант Віллі з двома кокардами на кашкеті. Берта сама здивувалася тієї чіткості, з якою проступила ця подробиця. Так, це тому, що він приніс у кашкеті води, щоб вона могла змити кров на спідниці. Де він набрав там воду? Нині вже не згадати. Мабуть, десь поблизу була криниця. Цей Віллі був її перший. Під монастирською стіною все і сталося. Вона особливо не ламалася. Можна сказати, давно настав час, та все слушного випадку не підверталося. Чоловіків у Марцані розхопили після війни. Вона й лейтенанта цього ніколи більше не бачила. Мабуть, загинув потім. Усі вони загинули. Потім. Хоча ні, Отто після однієї війни на другу вже не годився. Багато курив, от і заробив астму. І тут спогад, якого вона боялася і завжди відганяла як могла, проступив із усією відчайдушною ясністю: Отто в дверях спальні з газетою в руках, його витріщені очі чи то від подиву, чи то від жаху. Ішов сказати, що фюрер розпочав війну з Польщею, а побачив її з коханцем. Берта гірко посміхнулася: згадалося ж таке!

Тоді треба згадати й те далеке літо. У їхній крамниці з’явилися люди в комбінезонах. Казали, що зрівнюють поле за селом для якоїсь меліорації. «Яка ще меліорація?» — здивувався Отто, він навіть зганяв туди на велосипеді, а ось Берті було начхати на те, що там відбувається, ковбасу з хлібом ці люди приходили купувати на рейхсмарки, а більше її нічого не цікавило, і тим більше її не цікавили Олімпійські ігри, про які тоді зранку кричало радіо. У Берліні вони були нечасто, і на стадіон їх ніколи не тягнуло.

Меліорація меліорацією, але поле обнесли колючим дротом і у воротах поставили поліцейських. Одного дня туди стали прибувати вантажівки з людьми, яких розвантажили прямо на полі просто неба. Потім з’явилися каравани кибиток. Тут уже всі допитливі вийшли подивитися на те, що там коється. А там палили багаття, бігали замурзані діти, іржали коні, долинала незнайома мова, тхнуло гноєм та нечистотами. Село збаламутилося. Що це за люди? Чому до нас?

Староста пішов до поліцейських. Тут усе прояснилося: наказ фюрера.

Усі одразу стихнули. Раз фюрер наказав, то тому й бути. Нічого не вдієш, житимемо з циганами по сусідству. До цього циган Берта бачила лише в цирку. Бродяча група проходила через Марцан із мавпочками та папугами, акробатами та ворожками. Ну цигани, то цигани! Купувати їжу їм дозволили в селі, а платили вони тими самими рейхсмарками. До крамниці заходили галасливі жінки в квітчастих спідницях і з вставними золотими зубами, їх темношкірі бородаті чоловіки, замурзана окориста малеча. Іноді Отто роздавав «галчатам» льодяники. У них із Бертою так і не було дітей. Вже тоді вона звернула увагу на підлітка, що витягся не по роках, не спускав із неї захоплених очей. «Яка ж ви гарна, фрау Фолькнер», — шепнув він одного разу, поки вона загортала йому свинячу ковбасу.

Згадка про цей комплімент викликала у Берти посмішку. Ніхто ніколи не називав її гарною. Батько обходився буркотливою «Каланчою», напідпитку Отто жартівливо плескав по заду. «Моя ходить як кінь!» — хвалився він у шинку. У ліжку йому доводилося довго над нею сопіти, а зробивши свою справу, він одразу ж засинав. Звичайно, їй захотілося краще розглянути себе. Раптом вона й не знала, що вродлива? «Боже мій! Навіщо? Навіщо я це зробила?» — сором, що застоявся за багато років, раптом знову обпік її обличчя.

З усіх євреїв у Марцані добре знала вона лише шевця Гольця. Був яскравий осінній день. Сонце відбивалося у дзеркалі, що висіло на стіні його розграбованої майстерні. Не втрималася. Зайшла та зняла зі стіни. «Дивися, Отто, яка рама!» Той діловито пристроїв дзеркало у їхній ванній кімнаті. Берту аж пересмикнуло від цього спогаду. Як могла вона пограбувати вже пограбованого та приниженого? Тепер Отто голився перед великим дзеркалом. «Ну, ти рада, що чоловік у тебе такий красень?» — це він про себе, розтираючи поголені щоки одеколоном, а про неї жодного слова. Звичайно, вона не Маріка Рек, але теж білява й кучерява за останньою модою. «Справжня арійка, — так їй сказала жінка, яка купувала у них якісь солодощі, — у вас нордична лінія чола та надбрівних дуг». Берта промучилася кілька хвилин, намагаючись згадати її прізвище. Не згадала. Ну та й добре.

То що той хлопчик знайшов у ній? Вона дізналася його ім’я. Крістіан. Тепер, коли він заходив до крамниці, серце її починало битися десь під горлом. Скільки так могло тривати? Але все ж таки він був ще дуже молодий. А вона? Та чого там. Вона була старша за нього майже на тридцять років. Може, якби вони мали з Отто дітей, нічого б і не сталося. Ні, вона не накинулася на дитину. Це сталося, коли йому виповнилося вісімнадцять років. Берта знов увімкнула лампу, підклала під голову другу подушку. Значить, у році тридцять дев’ятому. Расові закони на той час були вже відомі всім. Арійцям не дозволялося мішатися з неарійцями, але в селі всі знали, що поліцейська охорона табору відкрито користується послугами циганок. Якщо їм можна, то чому їй зась? Щодо Крістіана, то він перетворився на справжнього красеня. Високий, рано змужнілий, трохи вузький у плечах, але з розвиненими сильними руками. Її збуджував вигляд його стрункої шиї у комірі розстебнутої сорочки, чорні очі, що з викликом дивилися на неї.

Втупившись у стелю, Берта намагалася згадати, чи була вона ще колись так сильно закохана? Ні. Ніколи. Вона сама привела його до спальні, коли Отто був бог знає де. Їхні короткі зустрічі повторювалися. Між зустрічами її знобило від спогадів та очікування наступної. «Та що з тобою!» — дивувався Отто, побачивши, як замислившись, вона переливала олії покупцю, або раптом завмирала, схилившись над голівкою сиру. Берта знала кожен горбок на тілі коханця. У напівтемряві спальні їй подобалося розглядати білизну свого тіла, що мерехтіла поряд з його молодим смаглявим тілом. Тоді вона ще зовсім не соромилася старіння, що вже почалося. І тут їх застав Отто. Вона вже й не пам’ятала, що він кричав, щось на кшталт: «Ти що, не розумієш, що він спить із тобою тільки через ковбасу!» Або: «Що ти йому там загортала потихеньку, поки я не бачив? Він просто використовує тебе, стару шльондру!» Ніде правди діти. Берта загортала все, що він просив. Може, на всю родину. Але вона не шкодувала. Не шкодувала і все тут! Вона згадала, як Отто раптом осів і схопився за груди. Він ще хотів щось крикнути їй, щось злісне й відчайдушне, але в нього вийшло лише нескладне бурмотіння. Помер він одразу. Ховали Отто Фолькнера, ветерана Першої світової війни та крамаря, всім селом. Це зараз, згадуючи бідного Отто, Берта плаче, а тоді вона не проронила ані сльозинки. Звичайно, було важко, особливо спочатку. Довелося найняти помічницю, і все потихеньку налагодилося. Головне, Крістіан продовжував до неї ходити.

Берта знов подивилася на годинник. Вже вісім. Можна підвестися, розсунути фіранки, обполоснути обличчя холодною водою. Все своє минуле життя вона вмивалася холодною водою, але розлінувалася на схилі літ. Вже зовсім скоро прийде фройляйн Баум, ця розмовляюча лялька, вона все й зробить для Великої Берти. Так ото… Крістіан. Спершу він просив у неї грошей, а потім і сам став брати з каси. Звичайно, це їй не подобалося. Попроси — я тобі дам. Зараз вона б вигнала такого зухвальця під три чорти, а тоді кохала до безтями. До того ж вона вірила, що гроші він бере для сестер та літньої матері. «Літня, — Берта посміхнулася, — вона була старша за його матір». Як це все могло бути? Може, її просто заговорила якась циганка? Вони це можуть. Тільки щастя невдовзі пішло на спад. І справа була навіть не в Крістіані, справа була в тому, що сталося в таборі за колючим дротом.

Берта побачила павука, що висів на довгій павутинці. Діловито перебираючи кривими ніжками, павук спустився до неї на подушку. Вона машинально пригорнула його долонею і поштовхом пальців скинула з подушки. «Яка гидота! Ненавиджу павуків!» Вже давно до неї ніхто, крім них, не навідується. Раніше заходила кішка, яка живе у закладі, але потім і вона кудись зникла.

Так ото… Колись у неї було багато знайомих, ще б пак, усе село отоварювалося в її крамниці. Хтось і шепнув, що вранці циган почнуть вивозити з табору. «А куди?» — запитала вона, завмерши. «Куди-куди? Звідки нам знати куди?» Вона кинулася на поле, до колючого дроту. Через браму не пройти, там охорона. Уздовж не пробіжиш, там канави з нечистотами.

Шум чутний, а що робиться за дротом — не видно. Постояла — і додому пішла. Вночі очей не заплющила. Вранці стук у віконце. Прибіг мій любий, мій коханий хлопчик! Ні-ні! Нікуди тебе не пущу! Сховаю! Нікому не віддам! І сховала у підвалі. Чи небезпечно це було? Ще б пак! Найбільше вона боялася доносу дівчини, яка працювала у крамниці. Але трапляються й дива. Дівчина незабаром кудись переїхала, здається, до Берліна, так і не пізнавши їхні таємниці.

За кілька тижнів Берта пішла до табору дізнатися, що там коїться. Поле спорожніло, але десь у вікнах бараків горіло світло, отже, там ще хтось лишався. Як вона розговорила охоронця? Навіщось Берті хочеться згадати, що вона дала довготелесому есесівцю. Здається, пачку цигарок. Він був увічливий і навіть доброзичливий. Може, він просто знудився стирчати без діла біля воріт. «Яке це зараз має значення?» — Берта здивувалася настирливості своєї пам’яті, яка намагалася воскресити подробиці їхньої розмови. Коротше, він сказав, що циган відвезли на роботи в Аушвіц. Тоді вона й гадки не мала, що це за місце. Хіба могла вона уявити, що там роблять із людьми? І ніхто не міг. А ось Крістіан навіть з лиця змінився, коли дізнався про Аушвіц. Напевно, циганське радіо рознесло в окрузі звістку про те, що звідти не повертаються. Вночі він утік. Що їй робити? Нічого. Вигляду не подавала, працювала у крамниці. Щоправда, роботи там було дедалі менше: полиці стояли майже порожні. А потім він повернувся, та ще й не один. Це, каже, моя наречена Катаріна. Сховай її теж. Катаріна так Катаріна. Не виганяти ж її на вулицю. Скільки років минуло з того часу, а Берта й досі пам’ятає, як стислося її серце. Значить, мав рацію Отто. А з іншого боку, хіба могло в неї бути хоч якесь майбутнє з цим циганським хлопчиськом? Кохав, отже, він Катаріну. Ну що ж. Катаріна, а не Велика Берта, була йому своя. Особливою красою вона не відрізнялася: маленька, чорноока, худа й зовсім молоденька.

Берта знов подивилася на годинник. Пів на дев’яту. Незабаром вставати, розпочинати новий день старого життя… Так вони у неї в підвалі й прожили рік. Вулиці Марцана на той час обезлюдніли: хтось перебрався до Берліна, а хтось, навпаки, забився подалі в села, ближче до своїх городів. Берта отоварювала картки відвідувачів крупами та картоплею. Цим вона годувала своїх циган. Надвір їм ходу не було. Усіх євреїв і циган уже давно депортували, а куди їх відвезли, вона питати боялася. Та й навіщо їй це знати? Люди ані пари з вуст. Із дзеркала у ванній кімнаті на неї дивилася жінка, що постаріла від вічного страху, з бляклими очима і зморшками навколо очей. Вона навіть уже не ревнувала. Адже на це теж потрібні сили. Одного разу, десь у році сорок третьому, маленька дурепа зникла. Несила їй, бачите, було сидіти під замком. Хотіла дізнатися, що робиться в їхньому циганському таборі. Там, начебто, хтось із ромелів ще мешкав. Ну і зникла, не повернулася, а за нею зник і Крістіан. Пішов її шукати, як не просила його Берта сидіти в підвалі й не висуватись.

По її щоках знов поповзли сльози. Адже вона тоді навіть з полегшенням зітхнула. Дивне це було почуття: жалість до них та радість за себе. Адже знала, що вирушить слідом за ними, якщо хтось донесе, а вмирати їй тоді не хотілося. Їй і зараз не хочеться. Ну, тут уже нічого не вдієш. Сяк-так дожила до дев’яноста двох років. Вже час. Серед усіх вона одна така стара залишилася у закладі. Значить, не обдурила циганка, коли передбачила довге життя. Це було в останню воєнну весну. Зелена трава тільки-но вилізла на циганському полі. Навіщо Берта пішла туди? Може, сподівалася на щось, може, ноги самі туди її привели. У селі казали, що бачили там якихось циганів. Охорони вже не було, тільки колючий дріт залишився, та й той увесь у розривах. Циганка та сама до неї підійшла. Я тебе, каже, знаю. Ти — Велика Берта. Ти ховала мою онучку в підвалі. Та що ж таке сьогодні з Бертою? Чому їй не вгамувати сліз з ранку?

Бо циганка їй тоді сказала: «Синті всіх убили, рома всіх убили. Не чекай, ніхто сюди не прийде, а тобі, бачу, жити довго».

Що ще лишилося згадати? Від бомбардувань та місяців упроголодь у пам’яті майже нічого не зберіглося. Потім прийшли переможці. Обнишпорили підвал, порожні полиці у крамниці. Добре, що на той час вона вже нічого не мала. Хтось із них навіть пожалів Берту, на якій бовталася, як ганчірка, стара сукня, дав їй банку тушонки та сухарів. Зате інший зняв у ванній дзеркало, те саме. Видно, і йому сподобалася візерункова рама. А Берті не шкода, їй давно не хотілося на себе дивитися. Потроху оживати вона почала разом з Марцаном, а потім і сам Берлін присунувся сюди, поглинув старі вулички зі старими домівками. У Західному Берліні у Берти нікого не було, у неї ніде не було нікого, то вона й потрапила до богадільні, що виходить вікнами на колишнє «циганське поле».

А ось і фройляйн Баум зі щебетом влітає до кімнати. Чи не та це птаха з могили монашки Марії? Розсуває фіранки, вимикає лампу, стоїть перед нею з панчохами напоготові: зараз натягатиме на розпухлі ноги Берти. Про що це вона тріщить без угаву? Берта намагається дослухатися. О, так! Гонекер подав у відставку! Хто такий Гонекер? Це ж треба! Берта вже й не пам’ятає, скільки їх змінилося на її віку. Вона ледве сідає в ліжку, випростує ноги з-під ковдри. «Ахахах! — тільки й каже вона. — Була Велика Берта, а стала Стара Берта!»
 

Об Авторе:

1. ALLA 2 photo dark
Алла Дубровська (Алла Дубровская)
Форт Ли, Нью-Джерси

Прозаик. До эмиграции работала учителем истории, техником-смотрителем, теплорегулировщиком. С 1992 года живет в Америке. Публикации в журналах «Звезда», «Октябрь», «Волга», «Крещатик», «Новый Берег», «Интерпоэзия», «Зинзивер». Два романа «Одинокая звезда» и «Египетский дом» в издательстве «Алетейя» (Санкт-Петербург).

О Переводчике:

Y. Mordovina photo
Олена Мордовіна
Kyiv, Україна - Eygelshoven, Нідерланди

Олена Мордовіна — український прозаїк, автор художніх творів, лауреат кількох літературних премій, перекладач, літературний редактор. Редактор видавництва «Каяла», заступник головного редактора журналу «Крещатик».

Алла Дубровская Alla Dubrovskaya
Книжная полка
Ян Пробштейн

Новый сборни стихов Яна Пробштейна.

Илья Перельмутер (редактор)

Международный электронный журнал русской поэзии в переводах. В каждом номере публикуются поэтические тексты на иностранных языках.

 

Илья Эренбург

Подборка поэзии Эренбурга, впервые изданная на английском языке. Переводы Анны Крушельницкой.

William Conelly

Сборник детских стихов.
«West of Boston» —  стихи для детей с очаровательными иллюстрациями художницы Нади Косман. Стихи для детей написаны поэтом Уильямом Конелли. На английском.

Мария Галина

Седьмой сборник стихов Марии Галиной, завершенный ровно за день до начала российского вторжения в Украину. Двуязычное издание; переводы Анны Хальберштадт и Эйнсли Морс.

Александр Кабанов

Первый двуязычный сборник стихов Александра Кабанова, одного из крупнейших поэтов Украины, предоставляет читателю возможность ознакомиться со стихами, предсказывавшими — а ныне и констатирующими — российскую агрессию против Украины.

Видеоматериалы
Проигрывать видео
Poetry Reading in Honor of Brodsky’s 81st Birthday
Продолжительность: 1:35:40
Проигрывать видео
The Café Review Poetry Reading in Russian and in English
Продолжительность: 2:16:23