Шрам на його руці був схожий на кажана. Піднятий, зазубрений, червоно-фіолетовий, шрам блищав на руці Шторма, коли він закочував рукав, щоб відполірувати черевики або розпиляти колоду у дворі. Шрам був потворний, як іржава пила, як сам Шторм. Він застряг у пам’яті, як скалка.

Шторм — Беня Штомберг — мешкав один у темній кімнаті наприкінці довгого коридору нашої комунальної квартири. Всі звали його Шторм, але ніхто з ним особливо не розмовляв. Ніхто ніколи не був у його кімнаті. Він ніколи не пив горілки з чоловіками. Він ніколи не шльопав жінок на задимленій кухні по міцних задах, що коливалися. Ми, діти, тікали від нього. Вночі ми пекли картоплю під старою липою в дальньому кутку двору. Ми витягали картоплю з вугілля, обпалюючи пальці, і пошепки розповідали страшні історії про Шторма.

«Він людожер», — казав Микита з сусіднього двору.

«Ні, — відповіла Ріта. — Він чаклун, і йому тисяча років».

«Шторм — страшний вбивця, — казала я. — У молодості він убивав дівчат. Мені мама сказала. Вона сказала ніколи з ним не розмовляти.

Вдень Шторм сидів у своїй кімнаті. На заході сонця він, кульгаючи, виходив коридором і крутив цигарки на лавці у дворі. Від його тютюну пахло старими канатами. Поруч із ним зазвичай сиділа кішка, чорна, як смола. Годинами вони дивилися в далечінь, у повній тиші. Потім він пилив колоди. Він заробляв на життя тим, що продавав дрова сусідам у нашому старому рожевому будинку, де взимку був протяг і холодно.

Якось увечері, незадовго до сутінків, я вийшла надвір пострибати на скакалці. Я побачила Микиту з сусіднього двору. Він згорбився над чимось, сидячи під липою. Я підбігла — він тримав чорну кішку Шторма в полотняному мішку з-під взуття. Мотузка була затягнута навколо шиї кішки. Микита смикнув за мотузку і скривив рота. Викочені котячі очі вкрилися білястою пеленою, як мильні бульки. З червоного рота стирчав рожевий язик, схожий на шматок пластику, вимитий хвилями на берег моря. Кішка шипіла… Я підібрала камінь і вдарила їм Микиту по брудній білявій голові, прямо над скронею. Він випустив мішок і схопився за лоба руками. Яскрава кров потекла по його пальцях, по обкусаних нігтях, але мені було все одно. Я розв’язала мотузку і з кішкою в руках побігла до дверей. Кішка була гаряча та важка. Микита біг за мною, важко дихаючи.

Біля дверей стояв Шторм. Він був страшний, як чорт — ніс, гострий як яструбиний дзьоб, сиві клапті волосся як роги, і очі в нього горіли. Шторм відсунув мене вбік, ступив уперед, схопив Микиту за комір і відірвав від землі, тримаючи його за шкірку, як цуценя.

«Слухай сюди. Побачу тебе тут ще — вб’ю. Дівча і кішку не чіпай, — промовив він тихо. — Зрозумів?»

«Зрозумів», — сказав Микита.

Штани його потемніли між ногами, на землі була калюжа.

Шторм розтиснув руку, і Микита помчав прожогом геть.

Кішка тим часом вилетіла з мішка, перекинулася в повітрі, як білка, приземлилася на траву і зникла в підвалі. Я подивилася на довгі тонкі подряпини на зап’ясті. Шторм теж глянув на них, кивнув, і на його темному обличчі промайнуло щось на зразок посмішки.

З того часу між нами виникла дружба. Він, як і раніше, сидів і курив, чорна кішка сиділа поруч. Але я іноді підходила ближче і просто стояла, малюючи візерунки пальцем на червоному м’ячі, дивлячись на кішку, на зморшки Шторма та на його шрам. Через два тижні він запитав мене: «Як тебе звати?».

«Маня», — сказала я.

Через місяць я сиділа поруч із ним на лавці, бовтаючи ногами, і він розповідав мені історії про Одесу в минулі часи.

А одного разу він запитав мене, чи я хочу дізнатися історію про його шрам. Зблизу шрам був колір винограду Ізабелла. Він був грубий по краях і гладкий — майже бархатистий, як спина кішки — в середині.

«Одного разу, давно, я приїхав до Одеси з Амура на довгому зеленому поїзді, — сказав Шторм. — В Одесі були заворушення, але які це були заворушення. Українці вбивали українців. Росіяни вбивали росіян, і всі вбивали нас, євреїв, але я приїхав з єврейськими грабіжниками. У місті тоді правили червоні. Вони носили чорні шкіряні куртки, черевики зі скрипом та нагани в портупеях. Червоні щойно перемогли білих. Білі бігли на великих кораблях до Стамбула. А ми, грабіжники, носили фіолетові штани та помаранчеві піджаки. Ми сторін не брали. Жили за поняттями. Жили граючись. Під нашими шикарними жилетами у нас були крадені пістолети. Я жив у катакомбах, але краватку носив метеликом.

За головну у нас була Мурка. Промітна була баба. Що казала, то закон. Ступала тихо і стрибала, як кішка, з дахів, коли на діло ходили. Діамантові каблучки з пальцями різала. Коханців у неї було тьма, вона їм на плечах вирізала «М» ножичком. Носила вона його в чоботі.

Мені було двадцять. Я з глузду з’їхав з Мурки. Влітку вона пахла, як Одеса: тістечками з Фанзоні та морем на Ланжероні, і сирим м’ясом з Привозу. Волосся у неї було чорне як кішка, а очі блищали як вишні. Сяде вона поряд зі мною, а я дихати не можу.

Я грабував за неї, вбивав. Гроші, кокаїн, золото, шовки, мережива — все для Мурки. І Мурка мене любила. Вирізала мені на руці літеру «М»».
«Боляче було?»

«Ну може і боляче. Боляче, але добре. А Мурка тоді й собі вирізала літеру на руці, ніколи цього не робила. «Ш» — Шторм. І кинула в мене свій ніж, схибила, він у липі застряг. Сміялася, зуби у неї були білі як цукор.

Але літо скінчилося, а восени нам не пощастило. Пішли арешти та провали, дощі. Здав нас хтось. Не знали ми, хто саме. Мурка засумувала, пропадати почала. А без Мурки життя моє було неможливим. Я запив.

Раз, пішли ми раз на діло. Дорогою до ресторану зайшли. Бачу — Мурка. Волосся її чорне. Тужурка шкіряна, також чорна. А потім бачу, на стегні — наган. Сміється, і червоний її обіймає, чекіст.

Продала нас Мурка, заклала. Я підходжу до неї. Серце кров’ю обливається.

«Мурка», — кажу.

Вона на мене не дивиться, сміється.

«Чого ти не мала?»

Не сказав я це, подумав.

А сказав: «Ну, привіт, Мурко».

Витяг ножичок з халяви її чобота і встромив його в спину. Чекіст її схопився, але я і йому встромив, і впав він, як мішок з картоплею, поруч із нею.

«Прощавай, — кажу, — Мурко».

Отер їй кров із панчохи — панчоху-то я їй купив, блискучу таку — засунув ніж знов у чобіт і пішов звідти.

«А червоні? Спіймали тебе?»

«Ні, — сказав Шторм. — Господар відвернувся, пляшки рухав та тарганів бив, ніби й не бачив. Кому яка справа до чекістів та їх повій? Кохав я її. Ти — дитина, тобі не зрозуміти».

Я хотіла зрозуміти.

Довго ще після того, як мама заборонила мені сидіти на лавці зі Штормом, і після того, як він помер один у своїй кімнаті — серце здало — я думала про Мурку і Шторма, і про їх кохання під старою липою, і про давню чорну кішку.
 
Переклад українською — Олена Мордовіна